Василь Матійчук

    Матійчук  Василь  Васильович  народився  04 жовтня 1990 року на Прикарпатті  в прекрасному  с. Хімчин  Косівського району  Івано-Франківської області. Ще з дитинства  був   розумний, кмітливий, слухняний, чесний, працьовитий. З задоволенням любив допомагати бабусі і дідусеві по господарству. Захоплювався  футболом, любив ловити  рибу  і  допомагав виховувати свою  молодшу сестричку  Валентинку (так він її називав завжди) .

      У  перший клас Василько  пішов у 1997 році. Серед однокласників завжди був добрим організатором усіх подій, користувався  авторитетом, легко сприймав навчальний матеріал, мав багатий словниковий запас. Старанно вчився і виконував домашні завдання, за потреби звертався за допомогою до найкращої  в світі бабусі, бо мама часто їздила на заробітки. З  сльозами на очах діти проводжали  найріднішу  і з нетерпінням чекали її повернення. Так спливали роки дитинства і юності. Вже у старших класах  улюбленими предметами Василя були історія, географія, українська мова, фізкультура , а мрія -  навчатися у ВНЗ. З часом ця мрія стала реальністю.

      У 2008 році  Василь  успішно здав ЗНО і вступив  до Київського університету міжнародних відносин на  факультет  журналістики на бюджетну форму навчання. Молодий юнак обрав професію журналіста  і вирушив на навчання до столиці. Вчився разом з сином президента  Віктора Ющенка - Андрієм.

    Навчаючись в університеті, Василь проявив організаторські здібності, був обраний старостою групи, завжди веселий, життєрадісний, позитивно налаштований  на будь-які справи. На першому курсі, крім навчання,  влаштувався працювати кореспондентом газети «Український футбол» (екземпляри збережені).

     Один з найкращих друзів, телеведучий  Каналу-24  Макс Сухенко,  пише: «Проклята війна забирає найдорожчих , рідних .  Деякі втрати сприймати особливо важко. Втрата Василя - саме з таких. І до останнього не віриться.

Вася був одним з тих, кого радий бачити за будь-яких обставин, коли завгодно. І завжди життєрадісний та позитивно налаштований в будь-якій ситуації - це вражало особливо. Коли в тебе немає сил і нічого не виходить, Вася поруч був справжнім двигуном, який рухав усе вперед. Рухав життя вперед.

Піти воювати добровольцем та битися в перших рядах - так як мало бути, якщо говорити про Васю. Тепер всі назвуть його Героєм, але героєм він був і раніше. Коли разом пробивали першу роботу в журналістиці, коли місили грязюку на футбольному полі, коли без сумніву лишав у себе переночувати після посиденьок допізна, коли одним з перших на курсі їхав у США по обміну студентів, коли допомагав нашим у Чехії. І, звичайно, коли сам пішов захищати Україну та нас з вами від ворожої навали.

    Дякую тобі, друже та воїне. Дякую за всі ці роки знайомства та за всі роки доброго майбутнього, які ти подарував нам, пожертвувавши своїм життям.

Ніякі слова не зарадять такому горю. Проте ми, всі друзі Василя, не залишаємося осторонь і завжди будемо пам'ятати його в наших серцях».

     У 2012 -2013 р продовжив навчання у Львівському університеті імені Івана Франка за спеціальністю журналіст. 

У 2014- 2015 р.р.  навчався у Західночеському університеті в м. Плзень на факультеті «Чеська та англійська  мови», одночасно працював.  Добре володів англійською мовою.  Якийсь час проживав у Європі. Подивившись на світ, Василь прийняв тверде рішення:  жити в Україні, тут створити сім’ю, виховувати дітей, працювати.  І знову повернувся в свою рідну Україну. Купив під Києвом кусочок землі, почав свій бізнес з будівництва.

        І тут 24.02.2022 р. о 5:20 війна внесла свої корективи в життя Василя. Читаємо матеріали  записів  з розпочатої книги «Подорож на Південь», яку так і не вдалося закінчити.

      «Калейдоскоп першого дня  запам’ятався досить добре, майже до деталей. Метушливий Київ перетворився на вулик. Уже о 5:40  шалені черги  на АЗС, плач маленьких діток на руках батьків, нескінченні піші колони стривожених людей в сторону ж/д вокзалу по проспекту Перемоги поступово перетворилися на суцільну  тиху річку.  Процес Апокаліпсису  тривав  приблизно 72 год. Далі Київ обезлюднів. Тим  часом орда сунула звідусіль. На  четвертий день Київ опинився у повному оточенні. З полиць магазинів зникло все, абсолютно все…»  

      Василь після пережитого  і побаченого в ті дні однозначно прийняв рішення:  захищати свою Батьківщину від ворога.  Вони з товаришем вирішили з’явитися  до військкомату. Пройшли 12 км пішки, щоб записатися до ТРО.  Їм відмовили через  відсутність бойового  досвіду.  По дорозі додому  28.02  в районі  м.Берестейська  хлопцям довелося побачити , як виглядає справжнє пекло. Саме це змусило їх не зупинятися  і звернутися знову у військкомат на рідному Прикарпатті. Так він добровільно вступив до лав захисників  України  й  одразу вирушив на  фронт.  

Мама просила, щоб не йшов, що відкупимо , а він їй  сказав: «Мамо, як  там не зупинимо, то москаль прийде до Косова». До останніх днів не говорив правду  мамі, бо розумів , що не пускатиме. Сказав   жартома: « Що  дали, мамо, повістку  мені, і я що, буду ховатися?".

        І  так почалася Василева  подорож на Південь. З першого  ж  дня він опинився на нульовій позиції.

«Штурман» про «Десанта» .

Матійчука Василя  вперше я побачив на позиціях, хлопець завзято працював над обладнанням укриття. Він знав, що починаю займатися аеророзвідкою і сам підійшов познайомитися. Я організував нам навчання в Києві. Він завжди був позитивно налаштований, ніколи не опускав руки, навіть втративши дрона  на  навчанні. Повернувшись на фронт, Василь  завжди жадав  робити більше,  готував позиції для роботи і при будь- якій мінімальній можливості  прагнув виконувати завдання, не дивлячись на ризик. Ця клопітка робота з підготовки врятувала не одне життя українським воїнам,  в тому числі і моє. Сумлінно виконував поставлені задачі, завжди навчався новому, показував себе як досвідченого бійця для побратимів і інших підрозділів. Був чесний з собою і оточуючими, ніколи не вживав спиртного і не порушував військової дисципліни. Вася - справжній герой і воїн, якому я довіряв своє життя. Кращий з кращих боєць аеророзвідки. Гарний і щирий друг.

      Під час ракетного удару  отримав  контузію, але після лікування Василь знову вперто  повернувся на нульову позицію. Уміло ремонтував   москальські  дрони   і ними продовжував безпощадно нищити ворога.

     29.03. 2023, будучи у  відпустці, Василь востаннє  пригорнув до себе свою улюблену матусю, яка просила його не йти більше на цю кляту війну, а у відповідь почула: «Це моя Батьківщина і її треба боронити від цих орків, щоб наші діти й онуки жили у вільній і квітучій державі».

Василь був оптимістом, він твердо вірив, що ми переможемо, тому планував своє майбутнє:

• Поїхати на море після війни
• Збудувати будинок під Києвом
• Захистити кандидатську дисертацію і працювати в університеті,  де навчався
• Народити і виховати трьох дітей
• Допомогти  сестрі Валі відкрити салон краси
• Забрати один дрон з війни
• Побудувати бізнес з будиночками, які здаватиме в оренду.

        Остання  телефонна розмова  була ранком  08.04. дуже короткою: « Я не можу говорити , вечором зателефоную».  Приблизно о 17.00 ворожий  дрон  забрав молоде життя Василя. Згорьована мати і досі чекає дзвінка.

Щирість, доброта та оптимізм Василя назавжди залишаться в пам’яті  його рідних, побратимів, односельців і всіх, хто його знав.

      Загинув  мужній та нескорений солдат розвідувального взводу в/ч А 7126, 74-го окремого батальйону Збройних Сил України  Матійчук Василь Васильович  08 квітня 2023 року, виконуючи  спеціальне завдання  в селі Малинівка Пологівського району Запорізької області. За героїзм  посмертно нагороджений  відзнакою «За боюву звитягу». Не вистачає слів, щоб передати смуток та біль... Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати, проте світлі спогади про Героя завжди будуть сильнішими за смерть…

ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ ГЕРОЮ УКРАЇНИ🇺🇦🇺🇦🇺🇦

СЛАВА УКРАЇНІ!

ГЕРОЯМ СЛАВА!